|
Під час війни гинули не лише на фронті, а й в тилу. В основному мирне населення.
Окремо треба сказати про дітей, які через свою допитливість, потяг до відчайдушних вчинків і розваг теж стали жертвами війни.
В той сонячний весняний день 20 травня 1944 року прибузьке село Бахматівці Проскурівського (нині Хмельницького) району здригнулося від страшної звістки — під час спроби постріляти з міномета загинули п’ятеро хлопців: троє відразу, двоє — пізніше від ран.
А було це так. Після недавніх боїв навколо села валялося багато всякої всячини — боєприпаси, зброя, але особливо хлопчаків привертав 82-міліметровий міномет на краю урочища Бузулинці. Ми, менші, боялися, зате старші помалу освоювали його. То не біда, що в мінометі не було всіх частин — залишився ствол і так звана тарель, до якої він кріпився. Робили так: один обхоплював руками ствол, фіксуючи його під певним кутом, а інший засилав міну з попередньо викрученою вибуховою головкою. Ефект від такого холостого пострілу не був повний, отож «мінометники» вирішили перейти на бойовий варіант.
Того трагічного ранку група допризовників виїхала підводою в напрямку Стуфчинець: тут вони мали проходити всеобуч, після чого — діюча армія, а можливо, й фронт.
Коли поминули ліс і порівнялися з пасікою, кілька хлопців зіскочили з воза і поспішили в зарості дикого саду. Саме там і знаходився той злощасний міномет. Їх все не було й не було. І раптом у видолинку пролунав вибух, здійнявши вгору хмару землі та чорного диму.
Розповідає очевидець Микола Панасович Лабунський: «Навколо воронки лежали тіла трьох загиблих: Юхима Іванішина, Васі Лабунського і Володі Венгера. Гриша Ксьондз і Володя Ковальчук були тяжко поранені… Душу розривали крики і стогін. Тамуючи біль, просить допомоги Вася Щур. Стягую йому батогом руку вище ліктя, щоб зупинити кровотечу. Інших поранених швидко кладемо на воза і спішимо в лікарню. Але для Володі Ковальчука вже було пізно — він перестав дихати ще по дорозі в село. Гриша Ксьондз помер на другий день».
Як з’ясувалось, причиною трагедії стало те, що під час своєрідного «салюту», затіяного безпечними допризовниками, заряджаючий в азарті послав міну слідом за попередньою, не діждавшись, коли перша вилетить зі ствола. Сила вибуху від «дуплета» була такою, що міномет рознесло на дрібні осколки.
Між тим на цвинтарі були свіжі могили ще двох їхніх ровесників — Вані Малієнка і Альоші Ксьондза.
Якось на початку війни німецький бомбардувальник кружляв над селом.
Одна бомба, скинута ним, не зірвалась. Йшов час. Фашистський «подарунок» обростав травою, але продовжував інтригувати підлітків своєю загадковістю. Особливим шиком серед пацанів вважалось підійти ближче до бомби і влучити в неї каменюкою чи палицею. Закінчилися ці ігри тим, що одного разу бомба, яка досі «дрімала», вибухнула. Загинули двоє. Так почався жорстокий відлік юних жертв.
Потім сталася ще одна пригода. Семирічний Миколка Черниш уявив себе артилеристом і захотів вистрелити з «сорокап’ятки». При спробі зарядити гармату снаряд вибухнув.
Фронт просувався далі на захід, а війна збирала смертоносний ужинок у мирному селі.
Чому ж так сталось? Легше всього списати все на авантюрний характер підлітків, мовляв, хлопчиська — це такі створіння, що за ними не вгледиш.
Воно-то так, але не можна скидати з рахунку й те, що в передвоєнні роки підростаюче покоління виховувалось в мілітаристському дусі. В школі розучували пісні на зразок «Возьмем винтовку, народ трудовой…», «Раз-два-три, мы, большевики, фашистов не боимся — пойдем на штыки», «Если завтра война, если завтра в поход…» і тому подібні.
Всі учні з четвертого по сьомий класи згрупувалися у своєрідні підрозділи, кожен мав дерев’яну гвинтівку і таку ж шаблюку. За першим викликом у визначений час ми з’являлись до «штабу» (він містився на околиці села). Потім забиралися на лісову галявину і там проходили «ученія». Час від часу проводились «маневри». «Білими» були хлопці з хутора Загребля, ми — «червоними». Влаштовувались нічні рейди в тил «противника», захоплення «язика», а коли доходило до «рукопашного бою», то роз’юшений ніс чи губа були ознакою бойової доблесті та геройства.
Дорослі, спостерігаючи за цим, тривожились гірким передчуттям: наче перед якоюсь бідою!
І вона справді прийшла, та біда, 22 червня 1941 року.
Ми враз наче подорослішали. Але запрограмований нестримний інтерес до зброї зріс ще більше. Ми втрьох (я, Толя Абрамов, нині вже покійний, і Вася Ксьондз) вирішили постріляти з так званих самопалів.
Може, ці жахливі картини остудили ненаситний хлоп’ячий інтерес до всього бойового? Аніскільки! Тим більше що цього добра після звільнення було розкидано чимало. Спочатку грався карабіном, потім підібрав автомат ППШ з відбитим прикладом, згодом знайшов… кулемет Дегтярьова. Будучи їздовим (тоді в колгоспі працювали лише малолітки й старики), возив його з собою.
Виїду, бувало, в поле раніше всіх орати чи сіяти, зніму з воза завбачливо прикритий старим рядном автомат і поки нікого нема — «відводжу душу»…
Нині, коли сам став дідусем, дивлюся на себе, тодішнього підлітка, наче збоку, аналізую вчинки хлопчака в умовах, коли його оточують «принадливі» знаряддя війни, до яких легкий доступ. Ось ця спокуса для юної психіки і призводить до горя. Певно, нема в жодній області населеного пункту, де б не сталося трагедій, подібних бахматівським.
…Пройшли роки. Нині хлопчики, як і ми колись, грають у війну. Причому «зброя» у них — куди нашій братись. Це вам не дерев’яні гвинтівки на мотузочках, є навіть така, що імітує постріли, автоматні черги. Тільки «воюй» чи то пак грайся. Невже це теж перед якоюсь бідою? Не приведи боже!
А може, вона вже почалася? Інформаційні випуски по телевізору хоч не дивися. Серед інших запам’ятався такий кадр з бесланської трагедії — біля ніг бандита в чорній масці й з автоматом в руках сидить злякане хлопченя, яке за прикладом дорослих заручників й собі заклало ручки за голову і так благально дивиться на страшного дядю, так хоче вмилостивити його.
Якщо це дитинча залишилось живе, то невже й воно, коли підросте, захоче бавитись у війну, тримати в руках іграшковий автомат?
Що ж до пам’яті про дітей, які загинули в результаті смертельних забав, то, на жаль, з роками вона майже стерлась. Тут аби дати лад похованням полеглих в боях фронтовиків, згадати всіх поіменно. Воно-то так, але дитячі жертви мали б теж пред’явити свій рахунок війні. Багато з них могли б дожити до нинішніх днів. А таких лише на Хмельниччині не одна сотня.
Саме цьому питанню приділяє увагу пошуково-видавниче агентство, зокрема редколегія серіалу «Книга пам’яті України». Як розповів її відповідальний секретар І. Ф. Шиманський, імена всіх згаданих малолітніх жертв війни занесені в Книгу скорботи, і було б добре, щоб їхній приклад наслідували в кожній області. Давайте зробимо це хоч тепер, у переддень 60-річчя визволення України і йдучи до ювілею Великої Перемоги.
Володимир ФЕДОРИШИН, Хмельницький
