|
Моя бабуся народилася в селищі Жилинці Ярмолинецького району, що в Хмельницькій області, 20 травня 1932 р.
Родина була великою: двоє синочків, четверо дівчаток. Хлопчики померли, за словами бабусі, вони народилися хворими. Батько, Турта Микита, був головою сільради і пастором селища. Бабуся з п’яти років ходила у ліс по патики, допомагала батькам, закінчила чотири класи і один коридор.
Коли почалася війна, батько був у Москві за дорученням району. Вдома залишилася його дружина, Домнікія Леонтіївна, з чотирма донечками: Дусею, Марусею, Ніною і маленькою Галинкою. Будинок був видний, великий, стояв на самій окраїні. Коли прийшли німці, забрали його собі під штаб, вигнали прабабусю з доньками у врем’янку, все позабирали, найстаршу сестру вивезли до Німеччини.
Прабабуся варила німцям обід, прала, інакше вони погрожували вбити діток.
Якось бабуся вирішила покататися на дворовому псові, так як була ще мала і не розуміла, що він може вкусити. Собака був сліпий і старий, проте вкусив бабусю за ногу і вирвав кусок м’яса. Німецький лікар, який добре ставився до родини, зробив операцію і зашив рану. Він допомагав нам чим міг: віддавав свої пайки, пригощав солодощами, захищав сім’ю.
Літнього дня сусідські дівчатка робили собі коралі, бабуся теж захотіла. Німці по всьому подвір’ю розклали провід різного кольору, то бабуся й повідрізала з нього шматочки. Німецький начальник почав кричати, що бабуся партизанка, і дав команду розстріляти її. Прабабуся впала йому в ноги. Лікар став на захист винуватиці. А невдовзі начальник прийшов з перекладачем до прабабусі й вибачився.
Одного весняного вечора до прабабусі у врем’янку постукали, і зайшов весь у крові тяжко поранений солдат. Бабуся з сестрами виходили його, він був лише три дні, бо не хотів наражати на небезпеку своїх рятівників. Йдучи, він сказав: «Ми все вам відновимо, коли закінчиться війна, і я вам допоможу».
Мабуть, він не дійшов до призначеного місця. Бабуся бачила у нього пакет, зашитий у форму, а ввечері почули вибух німецького снаряда…
Після закінчення війни бабуся працювала у колгоспній ланці нарівні з дорослими. В 1950 році поїхала з сестрою у Кам’янець-Подільський, одружилася з Гладким Олександром Олексійовичем. Працювала спочатку на будівництві, потім 39 років — на заводі стінових матеріалів. З чоловіком побудували хату, виховали чудову донечку. Була занесена на Дошку пошани, має ордени і медалі. 1993 року поховала чоловіка. Зараз Ніна Микитівна на заслуженому відпочинку.
А скільки ще є людей, які в дитинстві на власні оченята бачили смерть рідних та односельчан, у яких закарбувалися у пам’яті погрози німців! Шкода, що ми про них згадуємо лише в День Перемоги.
Алла ПОВЗ, Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.
