|
 |
Їх і справді поєднала біда. І, напевно, ніколи б їм не бути у парі, якби не усвідомлення того, що вони доповнюватимуть одне одного: вона з майже втраченою надією, що хтось запропонує їй, вдові з п’ятьма малими дітьми, серце та руку, і він, безногий каліка, який для когось міг стати хіба що тягарем. І все ж вони наважилися створити сім’ю — 29-річна Василина та 32-річний Леонід.
…Відслуживши в армії, Леонід Федорак повернувся у рідні Ясені, що в Рожнятівському районі на Івано-Франківщині. Довго без діла не сидів: оскільки на місці путньої роботи годі було шукати, поїхав на заробітки аж у Латвію (там бурелом звалив чимало лісових масивів, тож потрібно було вчасно заготовити ділову деревину). В гірському Ясені чи не всі з діда-прадіда вправні лісоруби, не був винятком і Леонід. Коли ж через рік повернувся додому, то довго не байдикував, а разом із однолітками вирішив податися в Іркутську область будувати житло (в армії навчився і фаху муляра).
Якось після роботи до нього в гуртожиток навідалися два знайомі місцеві парубки й запропонували розвантажити вагон з цукром. Через півгодини він прямував на залізничну станцію.
По дорозі, аби не робити гак, вирішив перейти колію навпростець! І треба ж було такому лихові статися: при наближенні потяга спрацював автоматичний пристрій переведення стрілок й між рейок потрапила права нога. Черевик міцно защемило. Хоч як не силувався визволити ногу, це йому не вдавалося. З локомотива, що наближався, побачили на колії людину, але гальмувати вже було запізно…
Падаючи, Леонід відчув — ні, не біль, а ніби чимось гарячим обпекло нижче коліна: переднє колесо тепловоза наче гострим ножем відтяло гомілку. І якби він знайшов у собі сили перечекати, поки ешелон проїде, напевно, втратив би тільки одну кінцівку. Але в голові майнула думка відштовхнутися якомога подалі від злощасної колії. Зробив це за допомогою лівої ноги, впершись нею в рейки. Та, видно, не розрахував, черевик ковзнув по залізу, і…
Тільки через п’ять годин, майже опівночі, випадкові перехожі наткнулися на стікаючого кров’ю, без обох ступень, бідолаху. Він відповз від місця трагедії на добрих п’ятдесят метрів. А свідомість втратив у кареті «швидкої допомоги»…
Три місяці пролежав Леонід у лікарні. Попередити гангрену не вдалося, тож довелося ампутувати обрубки ніг вище коліна.
У далекий Сибір по нього приїхала сестра Юстина з невісткою Галиною. Привезли додому. Рани не загоювалися. Ще стільки ж місяців пробув в обласній лікарні. Відтак довгих два роки лежав, прикутий до ліжка. Чого гріха таїти: не раз хотів накласти на себе руки. Та Бог і добрі люди рятували в останню мить від самогубства. І, мабуть, втратив би каліка остаточно надію, якби не випадкова зустріч з Василиною. Втім, випадковою її не можна назвати, бо так, очевидно, долею судилося.
…Молоду дружину Василину ясенець Іван привіз у Прикарпаття з сусідньої Буковини. На жаль, разом прожили недовго: через дев’ять літ він раптово помирає, залишивши вдовою з чотирма дітьми, найстаршій йшов восьмий рік. А через два місяці після похорону народила п’яту донечку… Гадала, що вже ніколи не усміхнеться їй щастя, що поруч не буде надійного плеча, що інший чоловік допоможе виростити сиріт. Кому вона потрібна з малечею? Але Господь милостивий і зглянувся над нею!
Коли Леонідові Федораку, інвалідові першої групи, держава виділила так звану «інвалідку-малолітражку» з ручним управлінням, він частенько навідувався до брата покійного Василининого чоловіка — Ярослава: товаришували ще змалку. Тоді вперше й побачив Василину. Звісно, кинув на неї оком, бо ж молодиця ще гойна та вродлива. Але як їй сказати про свої почуття? Чи зрозуміє і повірить в серйозність його намірів? І чим більше було зустрічей, тим впевненішим ставало бажання врешті-решт висловити найпотаємніше й запропонувати їй стати його дружиною. Однак вийшло у нього оте зізнання якось дивно і по-дитячому…
Побачивши на столі зіпсованого годинника, Леонід сказав, що може його полагодити (насправді обманював). Взяв і поїхав у райцентр до справжнього годинникаря. «Напевно, якби Василина тоді взнала, що то не я чаклував над будильником, то й не вийшла б за мене заміж», — каже Леонід Данилович. А Василина Тимофіївна піддакує чоловікові: «Дійсно, закрутив ти мені голову з тим годинником!..» Отож пам’ятного 1979 року Леонід таки одружився з Василиною і перейшов жити до неї. У приймаках був шістнадцять літ, а сімнадцяту зиму вже зимували у новозбудованій хаті, до якої обоє доклали рук. Не повірите, Леонід сам підлогу стелив!
Біда тільки в тому, що ту місцину, де височіє хата Федораків, час від часу заливає повінь: швидкоплинна гірська річка Лімниця (до речі, одна з найчистіших в Європі!) під час грозових злив рве береги й тече собі луками та городами до людських осель. Леонід Данилович згадує, що котроїсь ранньої весни паводкова каламутна вода ввірвалася у житло і на добрих півметра залила підлогу. «Всі ми зі страху кинулися в сіни, де стояла драбина, і по ній вилізли на горище. Уявляєте: навіть я, безногий, одним махом туди вихопився! А коли повінь пішла на спад, боявся злізти назад, тож мусили кликати на поміч дужих сусідів…»
У сім’ї Федораків народилося ще троє донечок! П’ять років тому найстаршій, Світлані, справили весілля, вона вийшла заміж за хлопця з Черкащини. Позаторік стала на рушничок щастя і середульша Руслана: нині молоде подружжя мешкає на Хмельниччині. Наймолодша Мар’яна — одинадцятикласниця. Мир і злагода панують у привітній та охайній оселі. І господарюють Федораки не гірше за інших: є й корова, і свині, і гуси, і кури… Шкода, що немає бодай одного сина, а то матері з доньками доводиться виконувати важку чоловічу роботу: і косити, і сіно громадити… Щоправда, батько полюбляє дрова рубати.
Леонід Данилович до цього часу пересувається без протезів-ходулів. Чи не єдиний «мікротранспорт» — саморобний дерев’яний візок на коліщатах. А ще надійна помічниця — «інвалідка-малолітражка», але й та вже, перефразовуючи народну приповідку, на металобрухт дихає. Нову ж обміняти держава не квапиться. Чомусь не має й милосердних благодійників. А йому ж нині все частіше доводиться звертатися до лікарів, бо оті обрубки ніг нестерпно болять, та ще й серце почало поколювати. До того ж і у Василини Тимофіївни ноги від артриту пухнуть і стають, як колоди. Без ціпка вже й хату не годна перейти…
…Коли я запропонував подружжю Федораків сфотографуватися, Леонід Данилович попередив: «Тільки не заставляйте мене бороду голити, я її завжди на зиму відпускаю. Відтоді, як втратив ноги…» А Василина Тимофіївна, позуючи перед об’єктивом, весело натякнула: «У мене Льоня ще мужчина — ого-го!» І у тих словах не відчув жартівливого тону, а лише серйозну оцінку мужньому чоловікові…
Шановна редакція! Щиро дякую, що друкуєте мої матеріали в найкращому часописі України. Цього разу пропоную хвилюючу життєву історію, гадаю, у читачів вона матиме резонанс. А ще сподіваюсь на те, що героєві розповіді нарешті допоможуть, і цьому він завдячуватиме газеті «2000». Дай боже, аби бідолаха отримав нову «інвалідку»…
Заодно пропоную на конкурс «Мастер» фотографію, символічний зміст якої досить красномовний, — продовження родоводу і збереження традицій. Надрукуйте, будь ласка.
З повагою ваш постійний дописувач Іван ІВАНИШИН, с. Дуба Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.
