|
 |
В Україні розпочався Рік Польщі
141 рік тому в Польщі, тодішній колонії царської Росії, почалося чергове повстання. Вибухнувши 10 січня 1863-го у Варшаві, воно хутко охопило всю територію Королівства Польського, Литву, Західну Білорусію і тривало понад два роки. Основне гасло повстання — «За нашу і вашу свободу». Серед бунтівників було чимало представників інших національностей, передусім українців, які боролися з царизмом за визволення Вітчизни. Найвідоміший із звитяжців — Андрій Потебня, котрий загинув 5 березня 1863-го. За часів СРСР Андрія Потебню чомусь називали росіянином і в Польщі. Пора відновити справедливість. Він має стати символом дружніх українсько-польських стосунків минулого й майбутнього, адже впродовж віків вони були деколи відверто ворожими, та й тепер їх не можна назвати безхмарними. Але ж були й світлі сторінки, які не варто забувати.
Варшава… Вранці 15 червня 1862го військові та гарно вбрані дами прямували до центральних алей Саксонського парку. Там прогулювався і статечний чоловік у темному. Чітко карбуючи крок, до нього наблизився ясноволосий, зовсім юний на вигляд офіцер.
— Ви намісник Лідерс?
— Я. Що вам потрібно?
У відповідь пролунали два постріли, потому офіцер сховав пістолет й подався до кав’ярні, що мала наскрізний хід.
— Я всадив йому в голову за Арнгольдта й Сливицького, — сказав через кілька годин Андрій Потебня (а це був він) Ярославові Домбровському, діставшись до його квартири.
Другого дня передавалися з уст в уста деталі іншої, тісно пов’язаної з першою, події: на валу Новогеоргіївської фортеці у Міндліні о четвертій ранку 16 червня 1862 року було виконано смертний вирок бунтівникам Арнгольду, Сливицькому й Ростовському, що його затвердив генерал, царський намісник А.Лідерс.
«Особи, симпатичнішої великою простотою, великою відданістю, безумовною чистотою і безкорисливістю своєю, трагічним розумінням своєї долі, я не бачив», — згадував О.І.Герцен у журналі «Колокол». «Я їду, — писав він, вирушаючи в Польщу, — а в вухах у мене лунає: «Ми, що йдемо на смерть, вам клянемося!» Тому, хто йшов на смерть, було тільки 24 роки…
Андрій Потебня народився 19 серпня 1838 року в селі Перекопівка Полтавської губернії. Батько — Панас Юхимович Потебня — козацького роду. В родині Потебні було п’ятеро дітей. Троє братів — Андрій, Петро і Микола — стали революціонерами. Старший син Олександр — відомий учений.
1848 року десятилітнього Андрія віддають до Орловського, а згодом до Полоцького кадетського корпусу, який мав конкретну мету: русифікувати дворянську молодь західних губерній, боротися з ворожими Росії настроями, які йшли з Польщі.
Згодом 16-й випуск кадетів, до яких належав й Андрій Потебня, переводять у Петербург.
Тут подружився з Ярославом Домбровським, котрий за кілька днів до від’їзду на Кавказ познайомив Андрія із Зигмунтом Падлевським. Цей видатний діяч польського визвольного руху стане палким прибічником співробітництва революціонерів різних національностей, вільним від будь-яких упереджень свого класу. Як одного з повстанських вождів царські карателі його розстріляють 15 травня 1863-го. А через місяць, 15 червня, у Вільно повісять пораненого Зигмунта Сераковського, легендарного друга Тараса Шевченка, який в одному з своїх листів до нього називав себе «українцем з правого берега Дніпра». Та це буде потім…
16 червня 1856 року Андрій Потебня, закінчивши навчання в званні прапорщика, був відправлений в 16й Шліссельбурзький піхотний полк 4ї піхотної дивізії, розквартирований у Варшаві. Та зблизитись з людьми, до яких так рвалася його душа, заважала служба в російській армії — армії-загарбниці. Не допомагали ані досконале знання польської мови, ані уроджені щирість та доброта. Через два роки Потебню посилають у Царськосільську стрілецьку школу. Тепер він твердо знав, що шукатиме в Петербурзі.
А в Петербурзі по руках ходив герценівський «Колокол», студентська молодь була під впливом революціонерів-демократів, зокрема Зигмунта Сераковського. Дружба з ним і завершила формування Андрія Потебні. Отримавши 1 грудня 1859 року свідоцтво I ступеня про відмінне закінчення офіцерської школи, Потебня повернувся до Шліссельбурзького полку в Польщу. І одразу знайшов однодумців.
У лютому 1860-го потік людей, що рухався від Лешно до Замкової площі, зупинив рушничний вогонь. Похорон загиблих вилився в ще одну акцію протесту проти царського самодержавства. За таких умов у мислячих офіцерів російських військ, розташованих у Королівстві Польському, чуття справедливості й честі суперечило військовій присязі. Порятунком могла б бути відставка, але чи не стане це ганебною втечею з театру суспільних подій і що дасть перехід у повстанський табір, якщо доведеться стріляти в солдатів по той бік барикад?
З такими запитаннями Андрій Потебня звернувся до Герцена й Огарьова. Відповідь, як згодом з’ясувалося, перехопила пруська поліція, й офіцери приймають самостійне рішення. Поручик Пилип Каплинський, за плечима якого теж була «петербурзька школа», пропонує об’єднати стихійні гуртки. Так виникає революційна організація російських офіцерів у Польщі, що згодом дістала назву «Організація Потебні».
Та за успіхами не забарилися й невдачі. У лютому 1862 року заарештовують Каплинського, а у квітні — Арнгольдта, Сливицького, Ростовського й Щура. Підозрюються й інші офіцери. Дізнавшись про це, майже шістдесят солдатів беруться до зброї, прагнучи відбити своїх духовних поводирів, але Сливицький зупиняє їх: час великої крові ще не настав, а марні жертви не потрібні. Кілька слів про цих героїв-мучеників визвольної боротьби польського народу.
Іван Миколайович Арнгольдт народився 1841 року в Петербурзі в сім’ї безпомісних дворян Курлядської губернії. За національністю — латиш, мати — росіянка. Виховувався в Павловському кадетському корпусі.
Петро Михайлович Сливицький народився 1840 року, українець, родом з дворян Харківської губернії, навчався теж у Павловському кадетському корпусі.
Та замість страху, що, на думку царського уряду, мав перейняти армію, — обурення громадськості Росії й за кордоном і — замах на Лідерса. Андрія Потебню занесено до списку політичних злочинців.
Починається сповнене небезпеки життя: був змушений перевдягатися і ксьондзом, і ченцем, і навіть у жіночий одяг. Та з’явилася можливість здійснити давню мрію — зустрітися з видавцями «Колокола».
У «Колоколі» від 1 червня 1862 року процитовано уривки з листа, якого Герцен дістав від офіцерів «Організації Потебні». Вони писали про свою «готовність принести викупну жертву з найбільшою користю», про те, що не претендують на провідну роль, а прагнуть тільки зробити скромний внесок у спільну справу.
Наприкінці липня того ж тривожного 1862-го у Варшаві серед солдатів і офіцерів розповсюджували прокламацію під заголовком: «Духовний заповіт поручиків Арнгольдта і Сливицького, унтер-офіцера Ростовського і рядового Щура (останнього засудили до шпіцрутенів і каторжних робіт. — Авт.), які загинули мученицькою смертю 16 червня 1862 року у фортеці Новогеоргіївську». «Нас боялися розстріляти у Варшаві, знаючи, що ви в нас стріляти не будете», — пишеться в ній. Солдатам пояснюють: «Є ще поміж вами багато товаришів наших, які трудяться потай для вашого спільного блага: це ваші молоді офіцери. Спільне нещастя єднає нас із вами». «Поєднайтеся вірою з вашими офіцерами: вони дадуть вам волю і благоденство». Це — рука Андрія Потебні, котрий, повернувшись з Лондона, продовжував розширювати і зміцнювати армійську організацію.
В історії бувають ситуації, коли для переходу на бік супротивника потрібно більше мужності, аніж для того, щоб загинути в неправому бою з ним. Альтернатива тут одна: або, залишаючись вірним військовій присязі, зрадити свої переконання, або ж залишитися вірним собі, вищим ідеалам справедливості й перейти на бік пригноблених. Андрій Потебня і його однодумці вибрали друге. Ставши «зрадниками царя і отєчєства», як і Герцен, вони стали «рятівниками честі російської демократії».
Слідство у справі вбивства Лідерса тривало: у поліції не було доказів проти тих, кого підозрювали. Слідчу комісію цікавив Ярослав Домбровський, і хоч він займав високу посаду при штабі 4-ї піхотної дивізії у Варшаві, знайшли привід зробити на його квартирі обшук. 2 серпня 1862 року Домбровського заарештували.
Це був чи не найтяжчий удар, якого Андрій Потебня зазнав за своє коротке життя. Коли б же його зізнання у вбивстві Лідерса могло змінити ситуацію… Та надто вже багато свідчень революційної діяльності Ярослава Домбровського мала поліція! Усвідомлюючи становище, Домбровський знайшов можливість з в’язниці заявити ЦК, що своїм наступником призначає Зигмунта Падлевського. Кращої кандидатури годі було й шукати.
У вересні 1862 року оголошено рекрутський набір до війська. Цим самим царський уряд фактично нав’язував вигідний йому час повстання під зиму, і в підпіллі запанувала думка, що виклик доведеться прийняти. Події почалися вже 3 січня 1863-го.
Молодь, попереджена варшавською організацією про «бранку», почала тікати в ліси й стихійно утворювати партизанські загони. В мороз вони не мали ні їжі, ні прихистку, ні зброї… Центральному комітету, котрий оголосив себе тимчасовим національним урядом, не лишається нічого іншого, як у ніч з 10 на 11 січня закликати народ до зброї. У відповідь сповнені патріотичного запалу партизани нападають на царські гарнізони. Планувалося захопити арсенал та фортеці, але не вдалося, й озброєним всього-на-всього мисливськими рушницями повстанцям довелося воювати з підготовленою 120тисячною каральною армією. Почалася партизанська війна.
В перші тижні польські патріоти здобули кілька серйозних перемог, повстання перекинулося на територію Литви й Західної Білорусії, керівники «Землі й волі» планували сформувати республіканські дружини, аби повести їх углиб Росії під гаслом: «Воля — народу, земля — селянам».
Але сили були нерівні…
У лютому Андрій Потебня знову приїхав до Лондона — зібратися з думками, осмислити ситуацію. Поразка польського повстання була очевидна: йому намагалися делікатно це пояснити — він не суперечив, не висловлював марних надій. Пообіцяв Огарьову та Герцену будь-що зберегти комітет російських офіцерів та його зв’язок із «Землею та волею».
Повернувшись до Варшави, Потебня разом з уповноваженим ЦК «Землі і волі» пише листівку: «Ллється польська кров, ллється російська кров…» Адресована вона офіцерам і солдатам російської армії й закликає їх підтримати повстанців, твердячи, що із звільненням Польщі пов’язана свобода багатостраждальної Батьківщини. Цю прокламацію швидко розповсюдили по всій Російській імперії.
У ніч з 4 на 5 березня 1863-го повстанці, озброєні косами, напали на значно численніше російське військо. На чолі бунтівників, теж з косою в руках, був Андрій Потебня. Куля наздогнала його біля цвинтаря містечка Пяскова Скеля.
Товариші віднесли смертельно пораненого в груди ватажка в сторожку, й там він на світанні помер — спокійно й мужньо. Останніми його словами були: «Дай вам Бог перемогти в боротьбі супроти тиранії».
«Не знала російська куля, яка вразила Потебню, яке життя вона зупинила на перших кроках його. Чистішої, самозреченішої, відданішої жертви очищення Росія не могла принести на палаючий вівтар польського визволення», — писав Герцен у некролозі, вміщеному на сторінках «Колокола».
Героїчна смерть офіцера справила велике враження. Огарьов відгукнувся на смерть Андрія Потебні закликом до російської революційної молоді: «Друзі, юнаки! Надгробним словом хочу кликати до посиленої праці на побудову нового життя. Пам’ять Потебні нічим кращим не можу вшанувати. Він загинув заради нового життя, певний, що його смерть стане прикладом і заповітом».
Низка закордонних газет теж відгукнулися на смерть Андрія Потебні, глибоко схвилювала вона й польських патріотів. Ось що писав невідомий автор листа, надісланого до краківського журналу «Кроніка»: «…вражений кулею в груди, загинув великодушний росіянин за свободу нещасної Польщі. Ми шануємо пам’ять благородного Андрія Потебні й ставимо його прикладом найпіднесеніших ідей і честі. Польщі не забути його серця».
Під час повстання майже тисяча солдатів царської армії відмовилися стати катами польського народу. 183х карателі захопили в полон, з них 89 розстріляно чи повішено за вироками польових судів. Вдалося встановити майже сотню імен українців — учасників повстання. А скільки їх було насправді? Ось деякі з тих, що відомі: Павло Богдан — піхотний капітан російської армії; Никифор Власенко — селянин з Чернігівської губернії: Павло Воробець — рядовий лейб-гвардії Литовського полку; Сидір Горбач — канонір полегшеної батареї 5ї артилерійської бригади; Захар Григоращенко — рядовий 1го Сумського гусарського полку; Карпо Дудей — рядовий 16го Ладозького піхотного полку та інші.
…1953 року, в 90ту річницю повстання, прах Андрія Потебні та загиблих разом з ним однодумців з великими військовими почестями перенесено до розташованого неподалік місця бою замку біля Пяскової Скелі й поховано в братській могилі. Цей замок, розташований в красивій місцевості, перетворено на історико-краєзнавчий музей, де завжди людно.
На могильній плиті написано: «Тут спочиває шістдесят п’ять невідомих повстанців 1863 року і серед них російський капітан Андрій Панасович Потебня, який кров’ю скріпив дружбу між поляками і росіянами. Вічна слава бійцям за нашу і вашу свободу!»
Останні слова звучать символічно. Але чому ж росіянами, якщо він — українець?
Данило КУЛИНЯК, письменник, Ірпінь Київської обл.
